Уже майже чотири місяці триває повномасштабна війна Росії проти України. Надзвичайно жорстока та болюча війна. Нині творчість багатьох літераторів торкається цієї страшної теми. Не змоглии оминути цієї теми й випускниця педагогічної освіти, менеджменту і мистецтва Університету Григорія Сковороди в Переяславі, спеціальності 013 Початкова освіта Наталія Ткач (відома нам як Наталія Портяник – прим. авт.). Поетка вилила на папір усі свої тривоги й почуття.
Пропонуємо вашій увазі добірку віршів про біль, страждання та віру в перемогу нашого незламного народу. Відкладіть на мить свої термінові справи, прочитайте та помоліться за наше з вами мирне небо.
Перемога
Сьогодні мені снилося життя.
Таке маленьке, зовсім безпорадне,
Що потребує дійсно укриття,
Але не того, що сьогодні дане.
В моїх долонях ніжно прилягло,
Там було тепло, там було надійно.
Мов пташеня, закутане крилом,
Під себе підгорнуло два коліна.
Воно так пахло свіжим молоком!
Червоні щічки і маленькі вушка.
Старанно нам махало кулачком.
Шукало одіялко чи подушку.
Воно не знало, що у нас війна,
Що ми тепер не маємо, де жити.
Що це не повість, не фрагмент кіна.
Що це ракети б’ють, що це не вітер.
Мені сьогодні снилося життя!
І я від щастя плакала для нього.
Беззахисне малесеньке дитя.
Моя в житті найперша перемога.
Зелена сукня
«Історію про Любу Піддубій, яка була на засланні на Воркуті та півроку збирала кошти, щоб пошити сукню, і яка сьогодні віддала її на виготовлення маскувальних сіток, я зустріла на сторінках інтернету. Особисто для мене ця історія стала ще одним символом нашої незламної України»
Зелена сукня, виплакана горем,
На Воркуті, на тому засланні.
Пришитий гудзик кожен людським болем
Таким, що відгукнулося в мені.
Зелена сукня, складена старанно,
Лежала там, де хтось сплітав сітки.
І різав ніж всі речі бездоганно
На тоненькі неправильні стрічки.
І кожна стрічка, зв’язана руками,
Закрити може цілий БТР.
Це порятунок, вигаданий нами,
Який, на жаль, ми робимо тепер.
Зелена сукня. Так, та сама сукня
У руки втрапила, раптово, не мені.
Це ж України стежка незабутня!
Це ж українок сльози весняні!
Зелена сукня, а на ній записка:
«Хай збереже солдатів у бою».
І пахла вона краще від любистку
І так ятрила душу не мою.
Зелена сукня, Любина до скону,
Із Воркути до наших тепер днів
В собі таїла сильну й непокорну
Ту Україну, що ніхто не з’їв.
Таких речей ножем не покромсати!
З таких речей і сіток не сплести.
Вони повинні символами стати!
Ми їх повинні прапором нести!
Зелена сукня їхала в музеї.
На ній записка Люби Піддубій.
Зелена сукня буде вічно з нею
Як вічно буде в пам’яті моїй.
Зелена сукня, тугою омита.
Така, як наша вранішня весна.
На ній не стануть розквітати квіти.
На ній сьогодні проросла війна.
Нелюди
Ах ви нелюди, ви чорти!
До якої йдете мети?
Що ви хочете нам донести?
Від яких тут нацистів спасти?
Ви Бандеру вже підняли
З того світу, де не були.
Чорним цвітом враз зацвіли
Білі квіти, що проросли.
Не розказуйте мені тут,
Чиї соняшники ростуть!
В нас історії є статут,
Де був Київ і кров від Крут.
Вас чекатимуть болота!
Українська земля свята
Зберігає свої міста,
Щоб не лізла нечистотА.
А ви чули цікаву річ,
Що колись називалась Січ?
Чи не страшно вам день і ніч
Пхати руки в козацьку піч?
Знову скажете, ми самі?
Ви ж як стадо в тому ярмі!
Вам співають Кремлівські СМІ
Всім знайоме вже До-Ре-Мі.
Від сьогодні ви – вигнанці.
У диктатора в кулаці.
Кров стираєте на лиці –
Не зітерти ж вам смерті ці.
Скільки воєн ви розвели?
Все вам мало, де б не були.
У вас зерна свої гнили,
А ви рвали чужі столи.
Що ж, дорвалися! Заревли,
Повні ясел, скупі воли.
Як подавиться ваш «Бог Ра»,
Замість сонця зійде Мара.
Пташина
Нагодую пташечку хлібом святим.
Може, в неї є також дітки.
Віднесе вона крихти у власний дім,
Що звела для моєї калитки.
Вона вранці мені заспіває пісень,
Колискових для сина заграє.
Вона так працьовито збирає щодень
Ту весну, що сьогодні немає.
Вдома так її ждуть маленькі пташки.
Тато – пташка приносить поживу.
Він у полі шукав зернові колоски
Й хробаків відкопав десь, на диво.
Я насиплю пшона чи пшениці, нехай
Хоч пташки цю війну не зазнають.
Скільки ще матерів відпечуть коровай?!
Скільки юних синів поховають?!
Заспівай мені, мила пташино, про те,
Як колоситься жито у полі.
Як наш прапор у соняхах влітку цвіте.
Як стоять хмарочоси-тополі.
Заспівай моя пташко, я воду святу
Тобі вранці налию до сходу.
Заспівай, Україно, калину оту
І про вічну незламність народу.
***
Замовкни, Росіє!
Замовкніть сирени, у мене дитя
у колисці свій сон зустрічає!
Якого вам треба, у біса, життя?
Чого вам ще не вистачає?
Хотіли спасти? Ну від волі спасли.
Від наших будинків, де спали.
Ви чорта, ви диявола вірні посли,
Дітей від батьків теж спасали?
А чим завинили лікарні й церкви?
Росію хотіли зігнути?
Чи може на Кремль готували куби
Незнаної вами отрути?
Та скільки ж вам треба ще наших життів?
Ви, Ірода віддані діти.
Хто ж вас в цьому світі таких охрестив?
Хто хрестик дозволив надіти?
Ви ж маєте вибір: є смерть, є життя,
Чом друге для себе обрали?
Замовкни, Росіє! Твоє каяття
Сьогодні вже всі розпізнали.
Народи від вас відвернули лице,
А ви кричите «перемога»!
Як будуть і вас катувати живцем,
До кого звернетесь? До Бога?
***
Уже й кульбаби от перецвіли.
Уже і вишні не такі розкішні,
Та досі пахнуть каплями смоли,
Що обіймали стовбури торішні.
Над яблунею бджіл аж цілий рій.
Мабуть, що вродить гарно цього року.
Піду скажу матусі я своїй,
Що й полуниці теж цвітуть нівроку.
Дощем полило грядки і сади.
А як ріпак чарує перехожих!
Це України нашої сліди.
Це те, заради чого переможем!
Відносить вітер зонтики кульбаб,
Закручує у вальсі наостанок.
А ось стоїть старий та мудрий граб –
Він першим відкриває нам світанок.
Щось ожило, а щось пережило.
І ніби все таке, як має бути.
Якби не так ще в серці те пекло,
Що нашу землю спалюють «салюти».
І що є ті, хто дивиться на них
І так радіє жертвам геноциду.
Війна – це гріх! Війна – це страшний гріх,
Що не лишає від живого й сліду.
Усе цвіте, росте, дає плоди,
Та чи ми встигнем ці плоди зібрати?
Весною так заквітчані сади!
Війною так заквітчані солдати!
Освячена сльозами паска
Розбите небо випуском ракет.
Розбита доля в мами на руках.
В новинах знову чийсь святий портрет
І чорна стрічка по його кутах.
Уже не плаче миле немовля.
Вже й не заплаче, бо нема чому.
Здригнулась українська вся земля
І опинилась в чорному диму.
І смерть прийшла. Під великодній дзвін
Засяє свічка десь «за упокій».
І паску цю освятить не один
Сльозами горя на передовій.
За що ми стільки років, ще з давна,
Цю волю рвемо з лап якихось псів?!
У чому наша, вибачте, вина?
Кого Іуда з вас там підкупив?
Ви сотні літ воюєте за щось.
Московію ненавидять книжки.
І розвелося ж ваших, розвелось!
По всіх країнах руські є «божки».
Яка жорстокість у отих очах,
Що ще життя не бачили й самі!
Убити, катувати й на плечах
Нести ті душі скровлені й німі.
Вони ж до віку будуть на тобі.
Отямся, кате! Це ж твоє клеймо!
Ми сильні духом. Ви і тим слабі.
За що ж в одному грунті лежимо?
Мрія
Мабуть, ми сонцю заздримо вночі,
Що воно так ховатись добре вміє.
Ні променів, ні світла, в далечі
Лиш тільки місяць жадібно жевріє.
А нам лиш погріб, ну або підвал,
Де ніби тихо, та водночас страшно.
В душі немов ожив «Дев’ятий Вал»
І борешся ти сам з ним рукопашно.
Плекаєш мрію, що настане мир,
Що от-от паска з кошика запахне.
У полі знову гордий бригадир
Для урожаю чорнозем розпахне.
І зацвітуть волошки. Ох, краса!
І розростуться соняхи під лісом.
Уся природа, ніби воскреса,
Запахне звіробоєм і анісом.
Знов полунички в поле позовуть.
Заграє річка сонячним відбитком.
Так мріється, що в мирі всі живуть,
Що все це закінчиться дуже швидко!
І хочеться сказати: «Ми живі!»
Поглянь, до нас лелеки повертають!
Росія руку гріє в тятиві,
А в Україні поле засівають.
Україна
Я не буду такою, якою була.
Я вже іншою стала. Я – сила!
З кожним дзвоном, розбитого вибухом, скла
Я росла й, мов калина, рясніла.
Розривали мене, убивали мене,
А я стала відтоді на ноги.
Шепотіла собі «трішки ще, і мине»,
Зупинялася серед дороги.
Били градом кати, здерли сукню мою,
Я стояла, мов Єва, пред ними.
А вони насміхались і в кожнім бою
Вже хвалилися не холостими.
Розгрібали майно, що сама нажила.
На обличчі від танків лиш шрами.
Але я не здалася, я впевнено йшла
Й засипала могили з катами.
Будуть сльози мої, наче та кислота,
Роз’їдати їм очі до скону.
Будуть знову родити у полі жита
І повернуться всі з-за кордону.
Не на ту ви напали, чи не ту ви спасли,
Не на тій і кістками поснули.
Ви колись росіянами ніби були,
Та якими тепер всі збагнули.
Повік живе
Хочеш вбити мене!? Вбивай!
Забирай все що є, примаро.
Ось будинок, ось небокрай,
Ось і сонце, і сині хмари.
В тебе ж вдома лише пітьма
І немає добра такого.
Я ж з собою візьму сама
Тільки віру у перемогу.
Хочеш вбити і розп’ясти
Моє тіло на цей великдень?
Глянь, вже всюди стоять хрести!
Заспівав вже вдесяте півень!
Ти відрікся від Бога так,
Ніби Він тебе мучив днями.
Точиш землю, немов хробак,
З українськими ще житами.
Що, в кармани набрав зерна?
Добра ж вийде вже паляниця!
Та чи встигнеш ти до млина?
Чи в землі десь запароститься?
Хочеш вбити? Тому прийшов?
Свою свастику тут не тикай!
Не диктуй мені тих умов,
Які вам подає той «Дикий».
Україну хотів до рук?
За три дні, видно, думав взяти!?
Не таких ще вона падлюк
Зможе в землю свою втоптати.
І відродиться й заживе
Кожна наша земельна венка.
Хочеш вбити повік живе?
Не сміши цим хоча б Шевченка!
Незабаром війна неодмінно скінчиться, залишившись у наших спогадах, у віршах поетів, картинах художників, фільмах режисерів і піснях музикантів. Це творчість, яка народжується через біль і переживання українців.
Пресцентр кафедри педагогіки, теорії і методики початкової освіти